7-18 грудня 2009 року у Копенгагені відбувся Кліматичний саміт Організації Об’єднаних Націй, який став вже п’ятнадцятою зустріччю світової спільноти з приводу проблем зміни клімату.
Саміт об’єднав представників 193 країн та низки міжнародних організацій, найбільшими учасниками серед яких були, зокрема, ЄС, США, Китай, Індія, Бразилія і Росія.
Головною метою саміту було підписання угоди, яка б продовжила й деталізувала загальну лінію Кіотського протоколу. Як відомо, його домовленості щодо запобігання збільшенню середньої температури на планеті збігають у 2012 році. (Нагадаємо, що згідно з цим протоколом, 37 індустріальних країн зобов’язалися з 2008 до 2012 року зменшити викиди парникових газів у середньому на 5%, порівняно з рівнем викидів 1990 року. Проте з часу його підписання у 2007 році сталося чимало змін планетарного масштабу. Зокрема, місце Сполучених Штатів як традиційно найбільшого емітента парникових газів посів Китай, тоді як ціна на нафту відчутно зросла.) Отже, очевидною стала необхідність нової, більш актуальної угоди.
Незважаючи на переконливі докази того, що зміна клімату набуває нової швидкості, делегати саміту так і не змогли домовитись, а отже кожна з країн-учасниць залишилася при своїх інтересах. Офіційним результатом зустрічі стало прийняття Копенгагенської угоди, згідно з якою до 2050 року зростання середньої температури не повинно перевищити 2°С. Проте підписана угода не передбачає жодних механізмів реалізації задекларованих цілей, оскільки не несе жодних зобов’язань для країн і не змушує їх скорочувати викиди парникових газів.
Жалюгідний компроміс, яким закінчилась ця багатообіцяюча подія, продемонстрував невщухаючі конфлікти інтересів на найвищому рівні міжнародної політики, що унеможливлюють спільні поступки навіть перед загрозою можливих планетарних катастроф. Однією з причин компромісу стала значна диференційованість соціально-економічного розвитку країн-учасниць, внаслідок чого їхні цілі та критерії успішності результатів саміту суттєво відрізнялися. Багаті країни намагалися переконати «великих бідних забруднювачів», що їм потрібно скорочувати свої викиди, а бідні забруднювачі, у свою чергу, не бажали поступатися, відстоюючи право на розвиток своїх економік і зростання добробуту населення, що неможливо здійснити без збільшення кількості викидів парникових газів без достеменної зміни векторів економічних політик.
Парадокс полягає у тому, що особливо вразливими до наслідків зміни клімату (до яких відносять подальші економічні кризи й локальні конфлікти) можуть стати саме країни, що розвиваються. Непрямий ефект для інших країн полягатиме у збільшенні обсягів нелегальної міграції, що фактично перетворює проблему зміни клімату на проблему демографічної безпеки.
Серед країн, що розвиваються, на сьогодні двома найбільшими забруднювачами є Китай та Індія. Розвиток їхньої економіки великою мірою залежить від автоіндустрії (зокрема, лише в Пекіні щодня сходять з конвеєра 1000 нових автівок). Обидві країни відкинули пропозиції зменшити свої викиди, аргументуючи це тим, що малолітражні авта, які випускають азійські країни, завдають довкіллю набагато меншої шкоди порівняно, наприклад, з американськими «велетнями». Проте, у світлі цього рішення, зовсім іншого відтінку набуває широко розрекламоване стійке й зелене будівництво Китаю: починаючи від олімпійських споруд і закінчуючи найбільш свіжими творіннями «найзеленіших» архітекторів Заходу на східних теренах.
Не краще виглядала й Україна. Висловлюючи декларативні гасла євроінтеграції, вона фактично проігнорувала копенгагенський саміт. Попри те, що більшість країн делегували на саміт своїх лідерів (прем’єр-міністрів або, принаймні, міністрів), ніхто з вищих ешелонів української влади до Копенгагена так і не завітав, певно, не бажаючи пропустити жодного дня передвиборчих перегонів.
Тож майже від початку саміту було зрозуміло, що досягнення кліматичного консенсусу світового масштабу неможливе без примирення надто широкого й різноманітного кола амбіцій. Саме тому дехто з міжнародних спостерігачів вже наперед прогнозував кінцеві його результати, попри оптимістичний настрій природозахисних організацій.
Від початку зустрічі дещо насторожував також і перелік спонсорів заходу, серед яких було чимало представників автомобільної індустрії (як то bMW, honda, Mercedes-benz, Volvo тощо) – чия продукція фактично є одним з найбільших джерел забруднення. Якщо враховувати бажання кожної фірми до збільшення обсягів свого поточного виробництва і досить помірковану стратегію щодо масового випуску електромобілів, щирість спонсорських ініціатив представників світового автопрому викликає чимало підозр.
Деяку напругу викликали й намагання данської сторони виступити показовими господарями екологічного саміту, демонструючи численні суспільно-політичні зелені програми й ініціативи, як то зразки технологій відновлювальної енергетики (починаючи від хрестоматійних вітряків до абсолютно новітніх технологій відновлювальної енергії), міжміські конкурси стійкого розвитку та показники економічного зростання (на 70% за останні 25 років без збільшення енергоспоживання). Проте їхній передовий досвід лише вкотре примусив відчути величезний розрив світового екологічного розвитку країн, що брали участь у саміті.
Під час проведення переговорів у Копенгагені спостерігалось значне пожвавлення суспільного і культурного життя. У ході саміту відбувалась безліч подій «зеленого» характеру: від вуличних мітингів екологічних активістів та екологічно-свідомої молоді до численних виставок «найзеленіших» зразків архітектурного й мистецького життя Данії та Європи в цілому (деяких із них ми ще торкнемося у наступних матеріалах поточного числа). Все це давало надію і відчуття здійсненності позитивних зрушень, проте редукований варіант підписаної угоди повернув все на свої місця.
Отже, із сумом можна констатувати, що тотальна екологічна гомогенізація простору й надалі лишатиметься блакитною мрією теорій стійкого розвитку, а поодинокі його втілення – багатомільйонні, високотехнологічні і гіпернешкідливі проекти – й далі будуть виступати в якості «показових виступів» чи козирів «суспільної турботи» політичного піару.
Тож екологізм «згори» ще на досі тривалий час заклякнув у якості бренду і найближчим часом аж ніяк не стане нормою щоденного життя. Єдиною надію лишається теорія про те, що на зміну невдач революцій «згори» можуть прийти революції «знизу», і численні приклади локальних просторових реорганізації останніх десятиліть, наслідком яких стали територіальні одиниці стійкого розвитку: еко-райони, еко-поселення й еко-міста, – можуть стати першими ластівками подальших докорінних зрушень.
Автор: Вадим Святненко
Джерело: журнал «АСС»
